Мемуаристика Ольги Кобилянської

                    

    Сьогодні, у ХХІ ст.,  Ольга Кобилянська, безперечно, була б однією з тих особистостей, яких прийнято запрошувати на резонансні теле- та радіопередачі, літературно – мистецькі акції, диспути. З нею було б цікаво розмовляти про мораль, етику, релігію, про митця і загал, про роль  у суспільстві жінок і чоловіків, про батьків і дітей, про національне та інтернаціональне, про народ і його провідників, про матеріальне та духовне. Було б цікаво, бо саме ці теми спонукали Ольгу Юліанівну до літературної праці, давали матеріали до щоденникових записів, для листів і спонтанних, окремо занотованих роздумів.

Мемуаристика Ольги Кобилянської – це 3 автобіографії, 216 листів, написаних і отриманих письменницею, а також щоденники. Саме вони є найправдивішим матеріалом про митця, його погляди, звички, уподобання, характер.

Щоденники Ольги Кобилянської  містять унікальну інформацію для дослідження внутрішнього світу, душевних переживань та обставин особистого життя письменниці.

Перші щоденники Ольги Юліанівни не збереглися, однак згадки про них знаходимо у автобіографії 1903 року: «…і коли я пізнішими літами переглядала тії дневники – я сама здивувалася тій силі фантазії, котра говорила в тих скромних, дитинячо - наївних, а заразом диких картинах».

Наступні щоденникові записи з’явилися у 1883 році. Робила  їх письменниця упродовж 7 років. Останній запис датовано  19. 04. 1891року. І хоч вела їх Ольга Кобилянська німецькою мовою, українські фрагменти у них уже присутні. Спонукала до цього Ольгу Юліанівну  Софія Окуневська: «Сподіваюся, що ви не схочете завжди писати по – німецьки… ви ж українка і повинні писати по – українськи. Не говоріть, що мови не знаєте. Ви розмовляєте добре, а читаючи більше українських книжок, краще навчитеся мови» (1880)

29 вересня 1884 Ольга Юліанівна занотовує у щоденнику українською «гадка одна, котра тепер душу мою пригріває, єсть: бути поряднов русинков цілов душов, хочу і мушу ся по – руськи порядно научити, відтепер лише по - руськи хочу писати …» Усвідомлюючи свою  причетність до великого українського народу, вона розуміла, що треба писати українською мовою.

Зі щоденникових записів ми бачимо щораз іншу О.Кобилянська : то літераторку, то ліричну натуру, то людину, яку гнітить оточення і суспільний лад.

«Бувають хвилини, коли мені хотілося  б мати дитину. Мені здається, що треба впасти на коліна й благати в Господа, щоб він дав мені її», «Я мушу щось любити..» « Що таке душа? Мені здається що це любов», «Моя душа приречена на самоту», «Господь покарав мене, дав мені серце, сповнене любові, незвичайне Серце».  18.04.1884р. О.К. написала: "... Ви, добрі люди, коли будете все це читати, не думайте про мене погано - що мої думки і почуття сповнені вічним сумом. Чия тому винна? Коли б ви могли заглянути в моє серце ... Чому не маю спокою? Чому мене оминає веселе буття людське? Моя туга ніколи не втихомириться, я страждаю, як романтики страждають". І далі читаємо «хвилями мені здається, що в мені жиє ще якесь друге «Я», ліпше, тонше, і що я мушу коритись, терпіти задля нього.. Мушу його берегти і кормити, щоб не згинуло, а з ним і я»

Лейтмотивом у  думках 20-річної дівчини є бажання мати родину, дітей, коханого чоловіка, з яким вона хотіла розділити свою тугу, самотність, а можливо і приреченість, «якщо не вийду заміж за українця, то буду пропаща,бо нічого не зумію для своїх зробити, навіть мої діти не зможуть стати українцями». У листі від 27.11.1886р читаємо: «В моєму житті не часто  гостює радість… Чому жоден чоловік не любить мене тривалий час? Чому я для всіх тільки товариш?»

У 24 роки О. Кобилянська у розпачі записує у щоденнику: « Я стара, зацькована, втомлена, душа моя геть роздерта, знервована до краю. Я не можу писати, не можу нічого читати. А найжахливіше те, що я вже ніколи не зможу бути щаслива»

К. Танчин зауважує, що «увесь щоденник Ольги Юліанівни  – це спроби і надії на можливість початку нового життя», бо як свідчать записи « позбутися смутку у своїй душі  творча особистість Ольги Юліанівни не змогла».

Листування можна вважати продовженням щоденникових нотаток письменниці. Для Ольги Юліанівни листи стали чи не єдиним способом підтримувати зв’язки з Наддніпрянсьою Україною чи розповідати про наболіле. Серед  її адресатів бачимо Лесю Українку, 
М. Коцюбинського, Х Алчевську, Г. Хоткевича, В. Стефаника і багатьох інших відомих людей того часу. Географія листів надзвичайно широка - БЕРЛІН, КИЇВ, МІНСЬК,САН – РЕМО, ХЕЛЬВАН, ЦЮРИХ, ТБІЛІСІ, СЕВАСТОПОЛЬ,КРАКІВ, а поміж ним – ГАДЯЧ,  КИМПОЛУНГ, ВІННИЦЯ, ЖАБ'Є, ДОВГОПІЛЛЯ, ЗЕЛЕНИЙ ГАЙ, ЧЕРНІВЦІ. Письменницю  цікавить жіноче питання, природа жінки, її соціальне і культурне становище. У листі до Христі Алчевської читаємо: «Не покидайте той шлях, на котрий раз поступили. Він тернистий, але він веде до цілі. Але будьте і острожні, щоб могли коли пізніше більше для народу свого зробити; не кидайтесь надто сміливо в вир праці, щоб не потерпіли на тім і Ваших рук не зв’язано на пізніше. Се правда. Ми вже виступили на арену європейського життя, і від нас самих залежить, чи виберемо собі місце на ній тривале і на будуче.

Епістолярні взаємини О.Кобилянської і Лесі Українки – це унікальний приклад одвертості жіночого саморозкриття, свідчення дружби непересічних жінок. Листування Кобилянської й Лесі Українки – це високий порив духу, завдяки якому витворюється культурна аура, культурний простір.

У своїй мемуарній спадщині письменниці замислюються над глобальними проблемами, пов’язаними із творчістю, порушують питання розбудови держави, національного відродження суспільства. Листи О.Кобилянської поділяються на інтимно – товариські, приватно-ділові, автобіографічні.

Прикладом інтимно-товариського є листування  Ольги Кобилянської і  В.Стефаника. (Лист від 1.10.1898)

 Дорогий товаришу мій!

 Давно було се, як були ми ще молоді, як одного року пребувала я під час ферій у селі Белелуї, у моїх свояків, а ти прийшов відвідати мене. Ми ходили довго по гарнім саді і оглядали зільник під вікнами приходства. Про що говорили, не пригадую... Прощаючись, ти обіцяв, що відвідаєш мене вскорі. Але ти не заходив ані раз, ані другий, ані третій. Мені вислав ти лише листець, в котрім сказав, що купав від мене одержану білу цвітку доти, доки не вмерла. Відтоді ми не бачились. Ти писав, і я кожну твою стрічку перечитувала. Я буду писати, доки очі не затулю, але і ти читай. В моїм звільнику виростає і та біла цвітна. Яку я тоді передала. Вона мені всюди, де б я її не бачила, пригадує тебе.Ти цього не знаєш ... бо тебе терло життя, і наші дороги не сходились, але спомин-то як запах цвітів ніби виростає, хоч і по роках, все наново з дна душі. Жий у безжурності, Стефанику, в здоровлю, в громадці твоїх дорогих діточок.  Чернівці, в цвітні 1931 року.

В інтимно-товариських листах до В. Стефаника адресант вживає шанобливе  офіційно-доброзичливе звертання «дорогий товаришу» . Інтимно-ласкавим є  звертання Ольги Юліанівни й до Лесі Українки. Наприклад, у листі до поетеси від 22 грудня 1908р. О.Кобилянська пише:

Дорогий Хтосічок!

Хтось до дорогого біленького так довго не обзивався, що аж встидно тепер писати. Але хтось чорний своєму мовчанню не винен.

Автобіографію “Про саму себе” О.Кобилянська написала у формі листів до мовознавця і літературознавця, професора Смаль-Стоцького .

У листі від 2 листопада 1922р. читаємо:

 Дорогий пане докторе!

 Мені дуже мило, що саме Ви хочете зайнятись моїми працями. Я писала, коли любила, писала, коли терпіла, писала, коди не находила вдоволення знадвору бажань своїх особистих, коли бачила кривду заподіяну так людям, як звірятам, цвітам і птахам, писала коли переймалася великими ідеями про визволення жінки... ідеями націоналізму, патріотизму, які зміцнила в мене Леся Українка.

 Побут у Чернівцях, знайомства українського патріотичного кружка, Ваша силуюча, пориваюча до праці особистість, Ваш власний труд, що не знав спочинку, а все вперед і чимраз вперед гнав, зрушував мене.

 О.К.

Прикладом приватно ділового листа є лист письменниці О.Кобилянської від 9 липня 1903 року до М.Коцюбинського.

Високоповажний добродію!

Ваше щире письмо одержала. Але мені соромно, що я все ще нічого не маю; но пишіть ласкаво, чи не можна би для Вашої збірки дати нарис або новелу, котра ще на Україні не знала, а в нас друкована? Так, наприклад, нарис "Через море". Або нарис "На полях". Прошу мені ласкаво дати на се найскоріше відповідь.

В інших приватно-ділових листах репрезентатор виявляє свої погляди, мрії, наміри, плани, бажання.

Наприклад, у листі до Юрія Гордійчука з Вижниці читаємо:

- Прагну ще раз поглянути на ті наші блакитні гори, на ту сріблясту, вічнозелену смереку, побачити гірських людей на їх кониках, почути шепіт гірського потоку, натішитися буйною природою, наслухатися доволі оповідань наших горян...

Листи до О. Маковея свідчать про те, що О.Кобилянська усвідомлювала ,  наскільки мізерні її можливості реалізувати себе в громадському житті  чи емоційно: «О моє нещасне, скалічене майбутнє! О моє писання! В мене серце розривається, коли  я думаю про те, як послідовно робиться все, щоб убити в мені хист». Не шукала похвали, однак почувалася щасливою, коли знала, що про неї пам’ятають.

З листа до Іванни Блажкевич від 16.10.1931 р.: «Вчора надвечір приніс мені один знайомий добродій телеграму з Праги, котра заявила мені, що з приводу святкування десятилітнього існування українського університету тут же, значить в Празі, мене іменували почесним  д о к т о р о м. Се воно в першій хвилі і врадувало, і зворушило мене, а сьогодні ось, коли пишу Вам се, пані, насувається усміх на уста. Нащо мені «докторського титулу»? Я так мало честолюбива, і ціла моя дійсна втіха чи сатифакція з праці – є те, коли зачую, що врадувала когось з читачів..., але гарно, що «не забули» за стару трудівницю»  .

Коли для Лесі Українки Ольга Юліанівна була «шановною і дорогою», то Григорій  Косинка  у своєму листі з нагоди 40-річного ювілею письменницької діяльності називає письменницю «дорогою вчителькою», а її твори «безсмертними шедеврами, що піднесли наше красне  письменство». Усе, що належало перу О.Кобилянської Г. Косинка з інтересом вивчав, бо хотів стати її «гідним учнем».

Автобіографі  О.Кобилянської подають цінний життєвий шлях письменниці.1903 року для болгарського прозаїка Петко Тодорова , який планував надрукувати твори О.Ю. болгарською, було написано першу автобіографію. У 1927р з’явилася друга . У ній письменниця зізнається у своїй приналежності до рідного народу, про батьківщину, з долею якої нерозривно пов’язане її життя. Третій текст написано у листах до професора Смаль – Стоцького і надруковано1928 року. Кобилянська з гордістю пише про те, що «пишучи що – будь довше чи коротше, я лиш одно мала в душі: Україну, ту велику, пишну, пригноблену, сковану Україну, її одну й ніщо інше» або « одна праця, одне перо, ба власне моє я зробило мене тим, чим я є – робітницею свого народу…Я любила народ і люблю його до сьогоднішньої хвилі». Саме у цих словах проявляється патріотизм Ольги Юліанівни.

Про перший потяг до писання, рій творчих думок та небажання з кимось поділитися своїми новими відчуттями пише О.Кобилянська у автобіографії: «Без найменшого проводу в науці, без ніякої ініціативи знадвору, в мені прокинулась думка писати новели і повісті. Я не знала, що значить слово «література», бо ж в нормальних школах не учили ніякої історії літератури, і я звернулась до неї напомацки, як звертається інстинктивно сліпець до світла, огріваючись в його золотих проміннях...У мені варилось і роїлось в душі, я не знала, що з тим почати, і в самій глибині ночі, коли була я певна, що нічиє око не впаде на мене, я сідала і писала, писала іноді до сходу сонця!.. Сама моя фантазія диктувала мені на папір повісті, новели і стихи. Я ж не знала ще тоді, що треба звертатися за сюжетом до живого життя, я була несвідомим, молодим, диким романтиком... Межи моїми ровесницями і знакомими, котрих в мене було небагато, не було жодної, котрій я б могла відкрити свою душу з її тайнами. У їх ідеал був мужчина і заміжжя... Мені хотілося більше. Мені хотілося широкого образовання і науки, і ширшої арени діяльності...» .

Автобіографія в листах «Про саму себе» (1921-1922 р.р.), адресована професору  Степану Смаль-Стоцькому, є документальний матеріалом, який професор використав для підготовки реферату про О.Кобилянську. Тут відтворено широку панораму життєвого і творчого шляху письменниці чітко за етапами її становлення як особистості.

«Одного дня... я взялася за перо, щоб писати поважно. Досі писала я лиш дневники, відписувала, любуючись, поривні поезії німецьких ліриків, українські пісні, і десь-колись польські бала¬ди, а тепер годі було. Мене щось прямо пхнуло до пера. Тайкома, щоб ніхто не знав, не чув, мов молода кітка, що закрадалася до клітки з пташкою і боялася свідка,– я забралась до писання одного оповідання!.. Виджу себе наче сьогодні!.. Я схилила голову над стіл, над папір, зарила лице в руки... і так сиділа. Мабуть, я щось дуже... велике хтіла починати, щось, що було лиш незвичайним, великим-великим людям дозволено.

А я, я така... не вчена... таке зерно на Божому світі  я неначе святотатство хтіла попов¬нити. А як догляне... дізнається хто?  … я не знала, не могла собі уявити, що за сором, за «погром» міг мене чекати... Кому звіритись? Я подумала про матір. Вона все дозволяла. Скільки б я не сиділа над книжками, вона все дозволяла. Любила науку... Але вона була така обтяжена працею щоденною для дітей своїх і хати, була така зайнята святим почуванням материнським для дітей, така гонена виповнюванням обов'язків своїх... вона не вміла німецької мови... і , може, так же була б гнівалась, сказала, що це не слід було мені чинити, і я... була б убита соромом. Убита. Батькові ще менше. Він працював від рання до вечора, був строгий, поважний, від дітей вимагаючий, був такий далекий від чогось подібного, що я ось тут хтіла починати, що я не могла й йому звіритись... і не звірялась нікому. Написала одне оповідання, друге, третє, але про надрукування їх ніколи не думала. До того, не було в мене особистої відваги, і я й не знала, як братись до того. Між тим усе читала, студіювала, хапалась за все, що давало освіту, і мріяла, думала. Я не була вдоволена собою, мені було сумно, я бажала чогось... І хто мене розуміє серцем, той, може, не кине на мене каменем за змальованих мною досі осіб з низів чи трудових інтелігентів...» [2, т.5, с.223].

Розвиваючи національну ідею, письменниця називає чинники, які можуть відродити державність українців. На 1 місці у неї народ :« Я любила народ і люблю його до сьогоднішньої хвилі…. Де є народ , там і культура й сила буде; де його нема, не буде й биту тієї нації»В усьому діячка хотіла прислужитися  йому, формувати його духовну культуру, допомагати у вирішенні соціальних проблем. Мемуарна спадщина О.Кобилянської , що тісно переплетена з її художнім доробком, правдиво відтворює історичну добу, подає інформацію про близьке оточення, відбиває цікаву, насичену фактами, подіями, зустрічами, історію життя письменника. Вона висвітлює ідейне зростання письменниці, формування естетичних поглядів і найважливіше – засвідчує ставлення письменниці до українського питання, вивчення й вшанування рідної мови.